Запобіжні заходи

Аналіз судової практики

за главою 18 КПК України «Запобіжні заходи, затримання особи»

За період, що аналізується Чечельницьким районним судом Вінницької області розглянуто 8 подань про застосування запобіжних заходів:

-         1 про застосування запобіжного заходу у вигляді застави. У задоволенні

подання відмовлено, оскільки прокурором не доведено ніякими обставинами недостатність застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання зазначених в клопотанні ризиків. При цьому до підозрюваного було застосовано запобіжний захід у вигляді особистої поруки;

-         4 про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, з яких 3 задоволено, 1 залишено без розгляду через не відповідність вимогам ст.184 КПК України;

-         3 про застосування запобіжного заходу у вигляді особистого зобов’язання , з яких всі задоволені судом.

Загалом необхідно відмітити позитинві зміни в аспекті визначення запобіжних заходів та підстав для їх застосування до підозрюваного. Так, стаття 176 Кодексу не лише встановлює вичерпний перелік запобіжних заходів (особисте зобов’язання, особиста порука, застава, домашній арешт та тримання під вартою), але й визначає їх чітку градацію – від найбільш м’якого до найбільш сурового.

Закон загалом досить чітко пропи­сує мету, підстави і обставини, які мають врахову­ватися слідчим суддею, судом при обранні запо­біжних заходів як таких та кожного окремого запобіжного заходу зокрема.

Підстава застосування запобіжного заходу досить складна: по-перше, це наявність обґрунто­ваної підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а при наявності такої підозри, по-друге, наявність ризиків, які дають підстави вважати, що обвинувачений може здійснити вищезазначені дії (ст. 177 КПК).

При вирішенні питання про обрання запобіж­ного заходу, крім наведених ризиків, слідчий суддя, суд на підставі поданих сторонами кримі­нального провадження матеріалів оцінює  сукупність всіх юридично значимих обставин (ст. 178 КПК), у тому числі: 1) вагомість наявних доказів про вчинення обвинуваченим криміналь­ного правопорушення; 2) тяжкість покарання, що загрожує йому у разі визнання його винуватим у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення; 3) вік та стан здоров’я обвину­ваченого; 4) міцність соціальних зв’язків обвину­ваченого в місці його постійного проживання, у тому числі наявність у нього родини й утриман­ців; 5) наявність у обвинуваченого постійного місця роботи або навчання; 6) його репутацію; 7) майновий стан; 8) наявність судимостей; 9) дотримання обвинуваченим умов застосування запобіжних заходів, якщо вони застосовувалися до нього раніше; 10) наявність повідомлення обвинуваченому про підозру у вчиненні іншого кримінального правопорушення; 11) розмір май­нової шкоди, у завданні якої він обвинувачується, або розмір доходу, в отриманні якого внаслідок вчинення кримінального правопорушення його обвинувачують, а також вагомість доказів, якими обґрунтовуються відповідні обставини.

Врахування інших обставин при застосуванні запобіжного заходу, наприклад, невизнання обви­нуваченим своєї вини, його поведінки при прове­денні з ним слідчих дій чи під час судового роз­гляду – вважаємо неприпустимим.

Як позитив хотілося б відмити, що у новому КПК України запроваджено нову концепцію порядку застосування запобіжних заходів, зокрема реалізовано принцип змагальності сторін через участь підозрюваного, обвинуваченого, захисника під час вирішення судом питання про застосування запобіжних заходів, а також наділення їх відповідними процесуальними правами.

Разом з цим, слід звернути увагу на застосування затримання як тимчасового запобіжного заходу. Так, згідно ст.208 КПК України затримання може здійснити уповноважена службова особа, однак КПК не передбачає хто саме є такою уповноваженою службовою особою, а тому тягне за собою ряд недоліків і суперечностей щодо здійснення такого затримання.

         Виникає питання при законному затриманні відповідно до ст. 207 КПК України: з якого моменту починається затримання, адже у ст.209 КПК України зазначено, що з моменту коли особа силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою. Але іноді з моменту законного затримання й до моменту доставлення зазначеної особи до уповноваженої службової особи проходить певний період часу, що є обмеженням конституційних прав і свобод людини.

         Крім того, хотілось би звернути увагу на слідуючий недолік. Відповідно до ст. 45 нового КПК України, захисником підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, виправданого може бути лише адвокат. В ст. ст. 58, 63 нового КПК України також зазначено, що у кримінальному провадженні і представником потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача може бути лише адвокат.

Дані положення прямо суперечать вимогам ст. 59 Конституції України, відповідно до якої кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Тим більше, таке положення суперечить і рішенню Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 року №13-рп/2000, відповідно до якого положення частини першої статті 59 Конституції України про те, що "кожен є вільним у виборі захисника своїх прав" треба розуміти як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного при захисті від обвинувачення з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав не тільки адвоката, а і іншу особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

В.о. голови суду                                      М.С. Гарник