Право власності на жилий будинок

Узагальнення судової практики застосування судом законодавства,

що регулює право приватної власності

на жилий будинок за 2012 рік

У 2012 році Чечельницьким районним судом розглянуто 16 справ із застосуванням законодавства, що регулює право приватної власності на жилий будинок, що становило 4,1 % від усіх розглянутих справ позовного провадження, із яких 14 (88%) задоволено, по 1 справі позовну заяву залишено без розгляду, в задоволенні 1 позову відмовлено. В задоволенні позову відмовлено, оскільки судом було встановлено, що померла Б. на момент смерті була фактичним, а не юридичним власником спірної частки житлового будинку, оскільки у неї не було правоустановлювальних документів. Крім того, позивачі просили визнати за ними право власності в порядку спадкування за законом на майно, яке померла заповіла іншому спадкоємцю, який не відмовився від прийняття спадщини.

За період, що аналізується позивачами перед судом найчастіше ставилось питання про визнання права власності на спадкове майно

За таких обставин спадкоємці звертаються до суду із позовами про визнання права власності на зазначне спадкове майно, обгрунтовуючи свої вимоги відмовою нотаріуса видати свідоцтво про право на спадщину та відсутністю правовстановлювальних документів на спадкове майно.

Впродовж багатьох років суди визнавали за спадкоємцями право власності на не прийняті в експлуатацію або незареєстровані об’єкти будівництва. Однак з прийняттям Постанови пленуму вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)» судова практика пішла різними шляхами. В Постанові окрім іншого зазначено, що право власності на самочинно збудовані житлові будинки, будівлі, споруди, інше нерухоме майно не набувають як особи, які здійснили це будівництво, так і їхні спадкоємці. Права спадкоємців щодо самочинно збудованого майна визначаються судом відповідно до положень статті 1218 ЦК та з урахуванням роз’яснень, наданих у пункті 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування».

Це майно не є об’єктом права власності, воно не може бути предметом поділу та встановлення порядку користування в судовому порядку; на нього не може бути звернено стягнення за виконавчими документами, у тому числі продаж його з прилюдних торгів.

Тому на відміну від більшості судів першої інстанції, у вищих судових інстанціях превалює правова позиція, згідно з якою до складу спадщини входять лише ті права та обов’язки, носієм яких за життя був сам спадкодавець і які належали йому на законних підставах, що відповідає змісту статті 1218 Цивільного кодексу України. В такому випадку не набуття права власності на річ спадкодавцем не дає підстав для виникнення такого права у спадкоємців останнього.

Тому нині склалася суперечлива практика – в одних випадках суди першої інстанції з різних причин (відсутність власне спору та, як наслідок, потенційного апеляційного оскарження рішення, прагнення допомогти людям вийти із «патової» ситуації, з інших міркувань) задовільняють зазначені позовні вимоги спадкоємців та, відповідно, визнають право власності на це спадкове майно саме як на об’єкти нерухомого майна. Проте достатньо відповідачу або будь-якій зацікавленій особі, незалученій до участі у справі, прав якої стосується це рішення, оскаржити його в апеляційному порядку, і можна стверджувати напевно, що таке рішення суду першої інстанції буде скасоване.В інших же випадках суди відмовляють у задовленні таких позовних вимог. Часто ці позови суди спочатку залишають без руху, а потім повертають без розгляду.

Така ситуація потребує негайного вирішення, оскільки залишаються незахищеними права та цивільні інтереси громадян, а окрім як через рішення суду громадяни не мають іншого шляху оформитаи право власності на належне їм майно.

Щодо набуття права власності на новостворене майно, включаючи самочинне будівництво, слід зауважити, що власник може вимагати визнання його права лише за умов, якщо ця власність належить йому на підставах, визначених законом. Однією з підстав набуття права власності є створення, виготовлення особою нової речі. До моменту виготовлення об`єкта, що може визнаватись як нова річ, особа, котра здійснює його створення, визнається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використанні в процесі створення майна.

При цьому, дискусійною при практичному застосуванні є норма абз. 2 ч.3 ст.331 Цивільного кодексу України, оскільки в ч.1 цієї статті зазначено про право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, тобто розуміється наявність завершеного факту, що така річ уже існує в готовому вигляді. Натомість стосовно об`єктів незавершеного будівництва ЦК визнає право власності тільки на будматеріали. Водночас в абзаці 2 ч.3 ст.331 ЦК не визначено правової природи такого договору, як і предмета: чи це продаж матеріалів, з яких виготовлено об`єкт, чи йдеться про незавршене будівництво як таке (хоча розуміється, що мовиться все ж про об»єкт незавршеного будівництва).

При розгляді цієї категорії спорів виникає питання й щодо права власності на самочинно збудовані господарсько-побутові споруди, що зведені з порушеннями ч.1 ст.376 ЦК України. Адже такі споруди є приналежністю будинку, а тому виникає питання, чи є положення ст. 376 ЦК підставою визнання за власником головної речі самостійного права власності на такі будівлі.

Також вважаю за необхідне звернути увагу на той факт, що існує ряд обмежень права власності громадянина в житловій сфері, зокрема, згідно зі ст. 319 нового Цивільного кодексу України власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, але вони мають не суперечити законові. Ці положення потребують суттєвого уточнення, оскільки при здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержувати моральних засад суспільства. Це стосується і дотримання тиші, чистоти у багатоповерхових будинках. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію. Не допускається використання власником житлових приміщень у будинках для потреб промислового характеру, тобто під нежилі цілі. Хоча право власності може бути обмежено тільки законом, але такі випадки не конкретизовані законом і мають характер невизначених правових понять. Тому часто власники, зокрема приватизованого житла, використовують житло як нежитловий фонд: під офіси, майстерні, перукарні, стоматологічні кабінети, банки, місця побутового обслуговування населення. Вважаємо, що навіть за такої ситуації слід користуватися правилом, за яким власник повинен використовувати жилі та підсобні приміщення багатоквартирний жилих будинків без ущемлення житлових та інших прав і свобод інших громадян.

Голова суду                                     В.С. Моцний